з ним обнюхуватись, наче б із старим знайомим вітався.
Хлопя лежало обімліле горі спиною на траві. Це був Павлусь. З плечей текла йому кров.
Непорадний приніс води, роздягнув хлопця із свитини й сорочки та й почав промивати рану. Нарвав відтак листків, приложив, віддер кусок свойого пояса й обвязав цупко. Відтак взяв хлопця наперед себе й заніс на свою лежанку та вкрив кожухом. Павлусь лежав із заплющеними очима й важко віддихав. У нього було лице бліде, як у мерця. Від того, що він бачив цеї ночі і пережив, можна й розум утратити, не то що…
Непорадний догадувався, що бідне хлопя втекло від татарів, та цікавий був дечого від нього довідатись. Козак відкрив хлопцеві рота, вляв йому трохи горілки з пляшки та почав нею натирати виски…
Хлопець скривився, а відтак відкрив очі; зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнів. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на яві, чи може йому так сниться…
— Скажіть, дядечку — каже Павлусь слабим голосом — що зі мною, чи я ще живу?
— Живеш, небоже, і здоров будеш! Ти звідкіля?
