звали Свиридовою. Ніхто не знав, чому вона так зоветься і ніхто не перечився за це, щоб її назвати інакше. Але всі старші козаки знали, де стоїть Свиридова могила і кожен до неї потрапив, хочби й у ночі. Тому то частенько козаки змовлялися на Свиридову могилу, як на збірне місце, де можуть напевно зїхатися. Тут і річка під боком, де можна коня напоїти, і трава тут краща для попасу, і кущі над річкою, де в пригоді і сховатися можна. Ось і тепер спить під Свиридовою могилою козак.
Як лиш на світ Божий почало заноситись, озвалась степова звірина. Ціле степове царство прокинулось і загомоніло на свій лад.
Від цього гамору козак прокинувся. Сів на свойому кожусі, де спав, протер очі й перехристився.
В одну мить станув на ноги й почав розглядатися. На заході побачив широке зарево.
Козак став придивлятися та хитати головою.
„Що за мана? Вчора в цім боці заходило сонце, а сьогодні сходить? Хіба ж воно вертається?“
Козак поліз на могилу й зараз зрозумів усе. Пізнав, що це якась велика пожежа. Це вже певно поганці десь бенкетують. Господи, спаси хрищений народ!
Відмовляючи голосно молитву, пішов до
