Невже ж вони налякалися чогось, щось їх сполошило і вони тепер летять, мов несамовиті?
Справді вони посатаніли. Вони рванулись у ворота. Татари, що тут стояли, хотіли їх спинити.
Воли заревіли глухо, вдарили на татарів мов тараном, і взяли їх під ноги. Кілька наляканих коней зірвалося з припони і пігнало в степ. Лишився тільки один кінь, що стояв з боку. Він теж налякався, але не міг зірвати уздечки, і, хоч ставав дуба, залишився на припоні, а воли перебігли біля нього.
Цю хвилину використав Павлусь. Він виліз із куща, відвязав уздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию і видряпався на сідло.
Кінь, почувши людину коло себе, заспокоївся.
Тепер Павлусь поправився на сідлі і рушив щосили з місця в степ… Татари, яких воли порозганяли, не замітили цього.
Зате один вартовий татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з дороги, побачив Павлуся. Хлопець був у білій свитині й відбивав від чорного сідла.
Татарин доміркувався, що це хтось із бранців і пустився доганяти. На щастя кінь у Павлуся був швидший, а ще й хлопець не затяжив йому стільки, що рослий татарин. Поганець
