можний Девлет-ґірей вишукати й привезти таку дівчину, то ми й зробили.
— Я тобі скажу: я її рідний брат, — вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: „А може це не вона?“ Та зараз відігнав від себе цю думку і почвалав щосили.
Наблизились до ватаги.
Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусі. Її не було видко. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був укритий плахтою.
Павлусь став біля воза, задержав його і миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.
— Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?
На цей клич Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосі брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пізнала, лиш очі вирячила.
— Ганнусю, сестричко! Хіба ж мене не пізнаєш? Братіка свого, Павлуся?
Ганна закричала не своїм голосом і обомліла.
Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза і поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.
— Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я тільки світа обійшов, заки тебе відшукав; отямся! —
