— Слава нехай буде Аллахові! — проговорив Девлет-ґірей, підносячи руки й очі вгору.
— Слава ж Тобі, Господи! — сказав Павлусь, зняв шапку і перехристився.
Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-ґірея не посміли йому нічого казати.
— Вельможний пане! — заговорив Павлусь, низько кланяючись. — Позволь мені поїхати назустріч сестрі. Моє серце так стужилося за нею… Позволь мені, прошу…
— Дати йому доброго коня! Ти візьми другого, — каже до гонця, — проведи хлопця назустріч.
Зараз вивели осідлані коні. Павлусь скочив на коня, як птах, і вклонившись Девлет-ґіреєві, поїхав. В ньому серце скакало з радости.
А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собі: „Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслям славного лицаря й оборонця.“
Павлусь так чвалував на коні, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.
Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.
— Це вони! — сказав гонець…
— Чи ця дівчина знає, що я тут є!
— Я й сам не знаю, хто ти є? Велів вель-
