— Егеж. Сулейман-ефенді багатий чоловік і заплатить добре.
— Так, як усе?
— Так, як усе.
— Коли бо ні. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить…
— Тобі б язик врізати за твою дурну балачку, — сердився татарин.
— Та не сердься, бо я правду кажу. Та одно тебе спитаю: чи ти мене пустиш їхати, куди я пустився?
— Ні.
— Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?
— Так!
— Ну, добре, мені вже тепер нікуди їхати, а просто додому.
— А хіба ж ти не втікав в Україну?
— Ні! Мене післав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недоліток занедужав; що й робили, нічого не помагає. Так бранці переповіли панові про нашого знахаря. А він мені дідусем по мамі приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по голові та й каже: „Їдь по того славного чоловіка, бери найліпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як він поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть“. Тепер хай буде
