Сторінка:Хуторна поезія.djvu/99

И лю́ба мрі́я, як мира́ж роспа́лась
Від по́диху моско́вства нависно́го.

Ще не було́ Ови́дія й не бу́де,
Яким ти ставсь над ме́ртвенним Ара́лом:
Таки́х пеке́льних нот не чу́ли лю́де,
Які́ на се́рці в те́бе зві́рство бра́ло.

Ти де́сять літ з душе́ю розлуча́вся,
Співа́в, мов солове́й в коше́чих ла́пах,
Живи́й твій ро́зум скристаллізува́вся,
Твій дух пони́к на ка́торжних эта́пах…

Заголоси́ли по тобі́ Хари́ти,
И Украі́ну со́нну розбуди́ли,
Уста́ла ма́ти: „Ді́ти моі́, ді́ти!
Тепе́р на ві́ки ми посироті́ли.

„Ой ле́лечко, мій дрі́бязок убо́гий!
Москва 'б вас бу́де потира́ти ру́ки;
Поста́вить о́чі про́ти вас, як ро́ги;
Чого́ не знав ді́д, зна́тимуть уну́ки“.

„Ні“! обізве́сся знад Дніпра́, кобза́рю,
„Світ не поба́чить Ба́тия ново́го.
Пере́пят вста́не на тебе́, Моска́лю,
Мое́ святе́, мое́ проро́че сло́во.

„О сло́во рі́дне! ти стоі́ш на ча́ті
Предковіко́вих па́мяток святи́ні,
В ясні́й, блиску́чій херуви́мській ша́ті,
Як меч огне́нний, в на́шій Украі́ні.