А ви ж, земля́ченьки, хто ви такі́, скажі́те
Яві́тесь без масо́к и ду́шу покажі́те…
Отта́м-то за́думів вели́ких и спасе́нних
Сере́д пані́в жорстки́х и мужикі́в мизе́рних!
Вже два́ццять літ лежу́ я над Дніпр́ом Славу́том,
Та слу́хаю, як ви знай бря́зкаете пу́том,
Тим пу́том па́косним, котри́м себе́ скува́ли,
Як Ту́рчину й Москві́ ехи́дно присяга́ли.
Обо́х дури́ли ви, обо́м копа́ли я́му:
Оце́ ж и тя́гнете дурну́ моско́вську ля́му.
Не ланцюго́м себе́, брехне́ю ви скува́ли:
Брехню́ и пра́внукам из ра́бством завіща́ли.
Я ваш кобза́рь, поэт, проро́к ясновидю́щий,
Я ві́чний о́браз ваш, я дух ваш невміру́щий,
Ковче́г наро́дности, свяще́нний стяг свобо́ди,
Що вас води́тиме у всі гряду́щі ро́ди…
Неха́й же зна́е той, хто сі глаго́ли чу́е,
Що в вас мою́ святу́ моги́лу скот руйну́е;
Що в вас Тара́сова Гора́ Дніпро́м підми́та;
Що в вас готу́ецця міні́ доро́га би́та.
Поки́ну землякі́в Шляхо́м Коза́цьким Да́внім…
Та ні! не зупиню́сь на Запоро́жжі сла́внім.
