Цю сторінку схвалено
Не докоти́вшись застига́ли слёзи,
В сумне́ стогна́ннє оберта́лись ре́чі.
А все таки́ в моі́м нему́дрім сло́ві
Була́ яка́сь недовідо́ма си́ла:
Бо с пра́вдою було́ воно́ у змо́ві,
Як рі́дна ма́ти промовля́ти вчи́ла.
И не злюби́ли лицемі́ри ни́ці
Мене́ за пра́вду, що навчи́ла ма́ти,
Глуми́лись глу́мом, мучи́ли в темни́ці,
И похваля́лись на хресті́ роспя́ти.
Я втік от тих, хто на костя́х осі́вся,
И між звіря́т всели́вся бесслове́сних.
Рика́ннєм іх мій слух не весели́вся,
Як и слова́ми ницакі́в бешче́сних.
Одни́м оди́н душе́ю між чудо́вищ,
Я поуча́всь творе́нням рук Госпо́дніх;
Цура́ючись нево́льницьких собо́рищ,
Шука́в одра́ди в по́мислах свобо́дних.
Я забува́в свою́ лиху́ годи́ну,
Не зга́дував про холодне́чу ра́нню:
И позира́в на рі́дну Украі́ну,
Як на свою́ мату́сю безтала́нню.
Уме́рла ти, мату́сю Украі́но,
У боротьбі́ из во́рогом свобо́ди;
В крові́ й руі́ні цвіт найкра́шчий зги́нув
Твое́і благода́тнёі приро́ди.
