Цю сторінку схвалено
Кріз тума́н письме́нства кля́тий
Зи́рно прозирну́ла,
И з зане́дбаноі ха́ти
Ся́евом сяйну́ла.
И, як дре́вле серед но́чи
Ясла возсия́ли,
Та́к людзькі́ незря́чі о́чі
Світ во тьмі́ вбача́ли.
И, як дре́вле страх вели́кий
Обуя́в мамо́ну,
Став ляка́тись мо́тлох ди́кий
За царську́ коро́ну.
И, як дре́вле пролила́ся
Чи́ста кров проро́ча,
В осяйну́ главу́ впила́ся
Ві́дьма поторо́ча.
Упила́сь нудьго́ю в ро́зум,
Жизнь ис се́рця сса́ла,
И полу́ночним моро́зом
Цвіт наш побива́ла.
Лю́та ві́дьмо поторо́чо,
Божество́ ехи́дних!
Ти нас мо́роком моро́чиш,
Бідола́х незгі́дних.
Заморо́чивши, рика́еш
Про царську́ держа́ву,
