Цю сторінку схвалено
I.
ДО КО́БЗИ.
Кругом тіснота и неволя,
Народ закований мовчить…
Шевченко.
Ко́бзо, моя непоро́чна уті́хо!
Чом ти мовчи́ш? задзвони́ міні́ сти́ха,
Го́лосом пра́вди свято́і дзвони́,
На́шу тісно́ту гірку́ спомяни́.
Мо́же, чие́ ще не спі́длене се́рце
Ва́жко забъе́цця, до се́рця озве́цця,
Як на банду́рі струна́ до струни́.
Хто не здолі́е озва́тись діла́ми,
Хай обізве́цця німи́ми слёза́ми;
Ти ж свое́ сло́во дзвони́-промовля́й,
Ду́шам брате́рським засну́ть не дава́й.
Хай недові́рки твоі́ тумані́ють,
Хай вороги́ твоі́ ж жа́лю німі́ють;
Ти рідну се́мъю доку́пи ззива́й.
