Сви́ту, бач, гапту́е,
А той по Сібі́ру
Мов у Лу́зі дубу́е.
Як за ча́сів Паліе́вих були́ земляки́, що на́віт и „пра́ведного царя́“ підво́дили засила́ти до́брих ёго́ слуг на Сібі́р, аби́ собі́ беспе́чно гаптува́ти зо́лотом сви́ту, так и тепе́р не перево́дяцця добро́діі, що ро́блять нам Сібі́р из на́шоі домі́вки. Оце́ ж ми, ро́бом Семе́на Палія́, и виграва́емо собі́ на ко́бзі про свое́ вели́ке ли́хо, про сво́ю гірку́ тісно́ту.
Неха́й земляки́ не здиву́ють, чу́ючи то́ни су́мно пону́рі. Бо ні Велика Руі́на, ні коза́цькі усо́биці, ні запоро́зька гайдама́ччина, — сі три глибо́кі ступні́ до мора́льного та́ртару, — не завели́ нас у таку́ те́мряву, як на́ше рабі́вське безголі́въе, що наста́ло по́слі безголо́воі Гетьма́нщини. Співа́емо собі́ по хутора́х не про те, що́ весели́ть се́рце, бо весели́тись ёму́ на Вкраі́ні ні́чим, а про те, що ёго́ вража́е, мов ноже́м кра́е.
Одну́ одра́ду чу́е хуторяни́н, спуска́ючись ми́слю свое́ю с те́много ступня́ ще до темні́йшого, у безо́дню націона́льноі поги́бели, — ту одра́ду, що він зна́е тепе́р, де ми опини́лись, и не дойма́е вже ві́ри ні лука́вим у своі́й ту́пості кни́жникам, ні ехи́дним у своі́й свя́тості фарисе́ям:
Ой бу́де світ, бу́де,
Проки́нуцця лю́де!
У вся́ке віко́нце
Засия́е со́нце…
Тепе́р ми вже гиду́емо тьмо́ю, що возлюби́ли були́ па́че сві́ту. Се на́ша одра́да, еди́на одра́да.
