пе́р ся мужи́ча дити́на стоі́ть по́руч дити́ни па́нськоі, по́руч Пу́шкина. И як усе́ че́сне, усе́ благоро́дне и висо́ке умо́м у Росі́і иде́ слідо́м за Пу́шкиним, так усе́, що́ есть и́стинно лю́дського на Вкраі́ні, иде́ за стя́гом Шевче́нка. Тим ча́сом оби́два вони́ змалюва́ли неодна́ко передовикі́в и ве́летнів ру́ського ду́ха, спаси́телів Импе́риі серед хуртови́ни, созда́телів іі́ стано́вища в Евро́пі и головни́х підпомо́шників могу́щоі вже й тепе́р, дарма́ що прити́снутоі, пре́сси, — Петра́ Пе́рвого и Катери́ну Втору́ю. Бо Шевче́нко, начи́тавшись псевдоисто́риків, так возглаго́лав про них:
„Се той Первий, що роспина́в
На́шу Украі́ну,
А Втора́я докона́ла
Вдову́ сироти́ну“…
Оби́два поэти обдаро́вані вели́кими дара́ми приро́ди, Шевче́нко ще бі́льшими, ніж Пу́шкин. Хто ж из них прозирну́в гли́бше в истори́чню пра́вду, чи па́ньска, чи мужи́ча дити́на? Хто з них був компете́нтен возглаго́лати про такі́ вели́кі ре́чі: чи той, що мав на́году запомогти́ приро́дній дар свій широ́ким оберта́ннєм у жи́зні, культу́рі и нау́ці, чи той, хто сіе́і на́годи не мав? Пе́вно, що перева́га тут бу́де в Пу́шкина, а не в Шевче́нка.
Коли́б су́дді Шевче́нкові зна́ли свое́ сті́йло и не міша́лись у такі́ ре́чі, котри́х ім не да́но розумі́ти, — кріз те се́рце, що засвіти́лося спасе́нною ду́мкою „споку́тувати гріх щерба́тоі Тара́совоі до́лі“, кріз те пра́ведне се́рце не пройшо́в би го́стрий меч; Ше́вче́нко, доро́гою нау́ки, зъедна́вся б ис Пу́шкиним (бо пра́вда одна́, нема́ двох правд), и те ру́ське еди́нство, котро́го допевня́юцця и такі розу́мні лю́де, як Петро́ с Катери́ною, и такі „о́лухи Царя́ небе́сного“, як Ду́бельт из Орло́вим, се спасе́н-
