осо́ба всемилости́ва, не відмо́вить так ве́лико мене́ поми́лувати. Як же докла́д верну́всь до Ду́бельта, він показа́в и прочита́в міні́ напи́сані на нёму царські́ слова́, мов би вмива́ючи передо мно́ю ру́ки: „Третье Отдѣленіе слабо разсматривало книгу Кулиша. На два мѣсяца въ крѣпость, а потомъ въ отдаленныя губерніі, съ запрещеніемъ служить по министерству народнаго просвѣщенія“.
Неха́й же тепе́р підслу́жливі столи́чні кгазе́тники не зами́люють мовчу́щим лю́дям оче́й, відпи́суючи литерату́рним конггреси́стам у Европу, що ні́би в Росі́і ніко́ли не ка́рано за литерату́рні тво́ри. Мене́ ска́рано за напеча́тане з до́зволу цензу́ри, ска́рано ве́льми жорсто́ко за хлопя́чу кни́жечку; а Шевче́нка ще з бі́льшою ди́костю ска́рано за те, що, вхопи́вши ёго́ серед шля́ху під Ки́евом, знайшли́ в нёго „шпаркга́ли“, котрі́ він гарне́нько позбіра́в доку́пи, щоб до́бре в Ки́еві перегле́діти, та й розібра́ти, що́ годи́цця, а що́ й не годи́цця печа́тати.
Колиб Шевче́нка пу́щено хоть на три ро́ки туди́, де лю́де живу́ть на во́лі — мо́же б він бага́цько де́-чого попереро́блював у свои́х руко́писях. Бо, пе́вно, ми б не були́ з ним там ле́жнями, и свій час тра́тили б не на саме́ бала́каннє. Пе́вно, серед люде́й не згні́чених цензу́рою, догле́ділись би ми з ним истори́чнёі пра́вди, и коли́б що́ писа́ли, то не все напи́сане в старовину́ черне́чим перо́м або́ спі́ване кобза́рським го́лосом уважа́ли б за святу́
