тёму Одділе́нні, а тепе́р зроби́ти б уже́ міні́ таку́ превели́ку ми́лость, щоб я жив собі́, за́сланий на край сві́ту, на во́лі, яка там за́сланим бува́е, та вже хоть би неха́й переста́ло облива́тись кро́въю те молоде́ се́рце, від котро́го мене́ одо́рвано и котре́ на вазі́ в пра́ведного Бо́га ва́жило більш, ніж усі́ инквизиторі́ з іх верховника́ми.
Се ж я переклада́ю той докла́д на свою́ мо́ву: бо нія́ка па́мять не вде́ржала б хитроспле́теного сло́ва того́, що за нёго Тре́йтє Одділе́ннє плати́ло ще доро́жше своі́м арти́стам, ніж за чудо́вну калікгра́фию.
Пи́шучи истори́чнє оповіда́ннє, не годи́цця міні́ вмо́вчати, що Ду́бельт не все бува́в страшно́ю гие́ною. Спе́ршу він так був мене́ зляка́в, що я трохи́ не впав: бо в оча́х у ме́не позелені́ло, и передо мно́ю, мов живі́, зъяви́лись дві дорогі́ міні́ осо́би, ди́влячись на мою́ казнь за самозва́нне гетьма́нство. И впа́в би таки́, та пан Микола́й Пи́сарев, ки́івський мій литерату́рний добро́дій, а тепе́р инквизи́тор, підде́ржав мене́ и гукну́в, щоб да́но міні́ води́. Як же поба́чив Ду́бельт, що я вмі́ю й ла́ятись, тогді́ поча́в зо мно́ю розмовля́ти про вся́чину, як ба́тько с си́ном, а дорогі́ міні́ листи́, котрі́ ёму́ пода́вано, прино́сив нероспеча́туючи сам, свое́ю кріва́вою персо́ною, туди́, де я сиді́в, мов яки́й тигр, за залі́зною кра́тою, ди́влячись, як блищя́ть кріз неі салда́цькі бакгне́ти. Ще й на́тто: си́дячи до́вго зо мно́ю по ноча́м, сам на сам, у своі́м инквизи́торськім кабине́ті за столо́м, дава́в міні́ чита́ти листи́ своеі жі́нки, розмовля́в зо мно́ю як до́брий семяни́н и лести́в мое́ серце́ найкра́шчими реча́ми. Він таки́ й спра́вді ду́мав, що я нови́й Павлю́к, чи Налива́йко, чи яки́й и́нший геро́й че́сти и свобо́ди, про котри́х письме́нні на́ші земляки́ понату́ркували вся́ких дурни́ць не ті́лько в украі́нські, та и в моско́вські го́лови. На
