а вам ис сёго кори́сть, щоб ми були́ винува́ті. Як ва́ше лука́ве се́рце пове́рне спра́вою, так він біда́ха и задекрету́е. На вас и на ва́ших ді́тях лежа́тиме проли́та по ёго́ декре́ту кров непови́нна, и коли́ не ви, то ва́ше ко́дло за не́і покутува́тиме“.
Поляка́лись, да́лебі що так, ни́ці геро́і сліпо́го де́споцтва, почу́вши сло́во пра́вди-ма́тери, и, мов шкі́льна пусто́та, почали́ передо мно́ю опра́вдуватись — чим би ви ду́мали? — по́милкою!
Та не на кори́сть міні́ ви́йшла вся моя́ пра́вда. Не знахо́дячи ні в ме́не само́го, ні в и́нших папі́рах, котри́х тогді́ понаво́жено воза́ми з Украі́ни, нія́кого слі́ду мого бунтовни́цтва чи „загово́ра“, як вони́ велича́ли сю мизе́рну спра́ву, и чу́ючи од усі́х, що я не знав, як и зве́цця те о́бщество, котро́го, не обину́ючись, и Ду́бельт и Орло́в велича́ли мене́ главо́ю, розу́мні лю́де аж скрегота́ли зуба́ми ж жа́лю, що я, мовля́ли, „всѣхъ водилъ за носъ, и остался чистъ“.
Ду́бельт усе міні́ торо́чив про яку́сь „казнь“, а коли́б я, мовляв, призна́всь, то „его императорское величество, общій нашъ благодѣтель, могъ бы васъ и помиловать, по великому, всему свѣту извѣстному своему мягкосердію“.
Скі́лько я ні впевня́в ёго́, що міні́ ні́ в чім признава́тись, він позира́в на ме́не скри́ва, всміха́ючись, и пита́в: „Ну, за кого, право, считаете вы насъ“?
За́місь, щоб сказа́ти про́сто, за кого́ іхъ обо́хъ щита́ю, я говори́в ёму́, як дити́ні: „Помірку́йте самі́. От ви мене́ вважа́ете за яко́гось гетьма́на; ви ду́маете, що това́риші моі́ гото́ві ри́нутись у по́ломє по мое́му нака́зу; ви ду́маете, що вони́ даду́ть зня́ти с се́бе шку́ру, а мого́ гетманува́ння не ви́являть; вам здае́цця, що по всій
