лили вже від рі́дного бе́рега и вплили́ гли́боко в моско́вщину. Тогді́ забува́в про вся́ке и́нше у́хо, и ш чужозе́мнёго бесі́дника робі́всь украі́нським златоу́стом.
Тако́ю люди́ною ста́лась ёму́ того́ ве́чора, та й до конця́ весі́лля, молода́ княги́ня. Поча́в з не́ю розмовля́ти по на́шому, и, на вели́ку собі ра́дість, поба́чив, що в своі́й розмо́ві не шпе́тила вона́ рі́дного сло́ва. Тогді́ Шевче́нко захо́дивсь экзаминува́ти іі́ з рі́дних пісе́нь. Репертуа́р „молодо́і княги́ні“ ви́явився зна́чнім, и звесели́в „ста́ршого боя́рина“ ще бі́льше; а як показа́ла вона ёму́ го́лос и сами́й текст пісе́нь, котри́х він у не́і допи́тувавсь, він похвали́в чи подя́кував іі́ по сво́ёму: сам поча́в ій співа́ти, и се зроби́в так про́сто, як сказа́в про се́бе оди́н з ёго́ рі́дних браті́в поэтів:
Позаклада́вши наза́д ру́ки, поча́в ходи́ти по за́лі, мов по гаю́, и заспіва́в:
„Ой изійди́, зійди́,
Ти зі́ронько та вечі́рняя:
Ой ви́йди ви́йди,
Дівчи́нонько моя́ ві́рная“…
Дово́лі було́ тогді́ госте́й у тім пова́жнім зда́вна дому́. Гули́ вони́ по всіх кутка́х, мов ті шмелі́; щебета́ли, мов горобці́. Як же почу́ли Шевче́нкове співа́ннє, ущу́хли всі так, на́че зоста́вся він оди́н, під вечі́рнім не́бом, виклика́ючи дівчи́ноньку свою́ ві́рную.
Як у ту по́ру свое́і жи́зні співа́в Шевче́нко, а й на́тто, як він співа́в у той ве́чір, тако́го або́ рі́вного ёму́ спі́ву не чувя ні в Украі́ні, ні по столи́цях. Порва́лись ра́зом усі розмо́ви и міз стари́ми, и між молоди́ми. Посхо́дились и з усі́х світли́ць го́сті до за́ли, мов до яко́і це́ркви. Пі́сню за піснею співа́в наш солове́й, спра́вді мов
