ба́чив я пере́д очи́ма души́ мое́і дру́гого поэта, ра́няшне со́нце поэзіі, що ті́лько ще окра́йцем своі́м ви́двигнулось на чермну́ючімся не́бі и сипну́ло промі́ннєм по росяни́х тра́вах. Ще не підби́лось воно́ вго́ру; не зазирну́ло у гидку́ безо́дню пансько-рабі́вського и христия́но-и́долського по́буту; просві́чувало ті́лько кріз ті слёзи, що зроси́ли поэти́чні береги́ прозаі́чноі безо́дні, и немо́в би облива́ло кро́въю золоті́ коро́ни драко́нів, що назира́ють зви́сока сю мракобі́сню безо́дню, наслі́днє достоя́ннє свое́.
Слу́хав я Шевче́нка одни́м у́хом; слу́хав, бо не мі́г не чу́ти, ёго́ това́риша дру́гим; то раді́в, то сумува́в, то знов раді́в, и ду́мав:
„Ти, ча́до попсо́ваного привиле́ями па́нства, втеря́ло еси́ на ві́ки возмо́гу кра́шчого життя́ духо́вного. Ти ж, представи́телю сві́жоі сво́ею поэти́чностю ма́сси, тебе́ ще спасемо́ гурто́м од мертвя́чого по́диху тіе́і среди́, що без бо́ю побива́е в люди́ні „сокрове́нного чолові́ка се́рця“. Сохрани́ ті́лько непідле́глу во́лю ду́ха свого́, не підда́йся тим, що й сами́м благоволе́ннєм своі́м пони́жують висо́ку приро́ду поэта до низьки́х идеа́лів свои́х; то зро́бисся, зро́бисся пе́вно звіздо́ю пе́рвоі величини́, и возсия́еш на кругозо́рі Украі́ни, Росі́і, По́льщи, ці́лоі Славя́нщини, та й усёго́ культу́рного сві́ту“.
Спра́вді Шевче́нко був того́ ве́чора, так би сказа́ти, у найви́шшій порі́ преображе́ння свого́. И жени́х вели́коі почита́тельки ёго тала́нта задиви́вся на нёго, заслу́хався ёго́ проро́чихъ річе́й, ёго́ чаровни́чих пісе́нь, и не хапа́всь до „молодо́і княги́ни“. Завдя́чений поэтові, що він квітка́ми души́ свое́і уквічча́в ёго́ ща́стє, не знав він, як ви́словити свою́ дя́ку, и замісь дя́ки проси́в ёго́ до се́бе „ста́ршим боя́рином“.
