Держа́всь він о́сторонь от тіе́і світли́ці, де приятелі́ ново́го Ти́мона Аѳи́нського го́лосно регота́ли, весе́ло гука́ли и підспі́вували під господа́рську ко́бзу. Засі́вши с твере́зими круго́м ками́на, він бесі́дував из ними́ тве́резо й пова́жно про нау́ку и литерату́ру. Диву́ючись и раді́ючи се́рцем, постері́г я в нім тогді́ вели́ку зді́бность до поэти́чного критиці́зму, що ним до тако́го висо́кого ступня́ влада́в еди́ний росі́йський поэт Пу́шкин, взо́ром недося́жного в прему́дро поэтичнім критицізмі́ ба́тька нови́х поэтів, Шекспи́ра.
Розмовля́в Шевче́нко ши́роко про свою́ поэму „Ива́н Гус“, почи́туючи га́рною ди́кціею свое́ю де-які́ місця́, и жалкува́в, що, писа́вши, не спромі́гся прошдудирува́ти гара́зд усі́х обста́вин ча́су и само́і осо́би че́ського проро́ка герма́нськоі реформа́ціі. Раз по́ раз, у сій розмо́ві порива́в наш кобза́рь о́чі за ту ме́жу, що відмежо́вуе Импе́рию од наро́дів свобо́дних, и я оди́н розумі́в усі́ слова́ ёго́. А росколиха́вши ду́ха, перейшо́в од розмо́ви до наро́дніх пісе́нь, як се бува́ло в нёго що-ра́зу, ско́ро ёго́ се́рце забъе́цця га́ряче з ра́дощів, з вели́кого гніва́ на недо́людків, або́ з вели́коі ту́ги.
Чарівни́чою си́лою свого́ сло́ва и го́лосу розгорну́в передо мно́ю Шевче́нко широ́ку сце́ну життя́ людзько́го, и по сій сце́ні, здава́лось міні, прохо́дила, мов би драмо́вана, исто́рия жи́зні обо́х поэтів по́руч, вели́кого, що са́ме росправля́в проти́в со́нця кри́ла, и мало́го, що вже сіда́в на хуторне́ сі́дало.
