штовха́ти горопа́ху то в Сци́ллу — пъя́нство, то в Хари́бду — картовни́цтво.
Як гостюва́ли ми в нёго ш Шевче́нком, тогді ще він не спи́вся и не зві́вся, а ті́лько ве́льми сумува́в на те́му:
„Мимо́ двір, де живе́ ми́ла,
Я проі́хав дві́йчі,
Та й не ба́чив голу́боньки
Я свое́і в ві́чі“…
Се ж ёго́ були́ й вірші́. Люби́в іх співа́ти, дзво́нячи в ко́бзу, и тя́жко було́ слу́хати бідола́ху: бо я знав, що́ там у нёго на душі́ ді́ецця. Сумува́ти про невила́зні довги́ тогді́ ще ёму́ не дово́дилось; а хоть він и люби́в справля́ти в се́бе широ́кі бенкети́, хоть и люби́в кулика́ти, так що рід́ко бува́в и твере́зим, та без карт ёму́ худо́би стало б до сме́рти, и не довело́сь би с тако́ю чу́лою, як у нёго, душе́ю, поміра́ти в свое́і сестри́ на ласка́вому хлі́бі.
Оце́ ж и тепе́р було́ в хуторно́го поэта бу́чно и гу́чно. Зібра́лось до нёго дово́лі „вели́ких не́дурнів ви́пити“, тих що роби́ли з нёго дру́гого Ти́мона Аѳи́нського. Річ зна́на, що й Шевче́нко спра́вджував на собі слова́ ки́евського літопи́сця: „Ру́сі есть весе́ліе пи́ти,“ и неда́рмо написа́в у в одному́ шинку́ на стені́ ву́голем таки́й экспро́мт:
„Ви́пъеш пе́рву — стрепене́сся;
Ви́пъеш дру́гу — схамене́сся;
Ви́пъеш тре́йтю — в о́чах ся́е,
Ду́ма ду́му поганя́е“.
Та, верну́вшись на Вкраі́ну 1847го ро́ку, знайшо́в я ёго́, мо́жна сказа́ти, непиту́щим. Так и в сей памятни́й міні́ ве́чір, кобза́рь наш був глухи́й на по́клики свого́ „ро́дича по вдохнове́нню“ и да́внёго това́риша по ча́рці.
