Під сей незабутни́й час, поста́вила мене́ до́ля бли́зько коло́ одніе́і земля́чки. Се була́ люди́на хуторна́, ма́ло свідо́ма в сві́ті и ёѓо широ́кій до́брій и злю́щій жи́зні, ма́ло уче́на, ма́ло тяму́ща в рі́дному сло́ві (бо моско́вщина вку́пі с францу́щиною прибива́ли ёго́ к землі́), и ве́лико розу́мна тим ро́зумом, котри́й натхну́в непоро́чні уста́ промо́вити: „въ мірѣ ско́рбни бу́дете, но дерза́йте: я́ко а́зъ побѣди́хъ міръ — ве́лико зді́бна до зрозумі́ння тако́го, що́ бува́е вта́ене од прему́дрих и розу́мних, — ве́лико чуйна́ до краси́ и си́ли рідного, приби́того вже к сами́й землі сло́ва. Я став чита́ти ій на па́мять (бо всі ми зна́ли іх як „Отче нашъ“) Шевче́нкові плачі́ та пророкува́ння. Нове́ тво́рчество поэта освіти́ло и осія́ло іі́ ду́шу такъ, мов небе́сне обітува́ннє чого́сь гряду́чого в перевазі сві́ту нат те́мрявого, пра́вди над олже́ю, любо́ви над нена́вистю.
Не забу́ду до ві́ку тих сліз, яки́ми вона́ пла́кала, слу́хаючи сі поэти́чні плачі́, сі побіди́тельні пророкува́ння. Сповни́лося тут зруша́юче нас бажа́ннє незна́ного ще кобзаря́ у прелю́диі до ёго́ дум:
„Одну́ слёзу з оче́й ка́рихъ —
И пан над пана́ми.…“
Се не були́ ті слёзи, про котри́ да́вній яки́йся кобза́рь промо́вив:
Се були́ сле́зи воскресе́ння в нову́, вічню наро́дню жизнь. Гли́боко почу́ла Украі́нка вели́кі скорбо́ти поэта, вели́кі ёго́ за́думи, и за́раз почала́ міркува́ти, як би спо-
