Сторінка:Хуторна поезія.djvu/14

Ця сторінка вичитана

що́ й manu propria: вони́ зроби́ли з них „руко́ю вла́стною“, а власть підрозумівалась тут, мовля́ли, гетьма́нська. Та про се бу́де мо́ва в ме́не да́льше.


II.

На поча́тку ро́ку 1847го, гостюва́в я на Вкраі́ні, переі́здом за гряни́цю, и тре́ба знов тут сказа́ти, що не було́, мо́же, тоді́ й на всій Украі́ні тако́го щасли́вого чолові́ка, як я. Бо, не зга́дуючи ні про що́ и́нше, дово́лі було́ для вели́кого мого́ ща́стя й того́, що і́хав я прості́сінько до учи́теля и дру́га Пу́шкина, В. А. Жуко́вського, и мав у па́зусі лист од Плетнёва, котри́й почина́вся слова́ми: „Посила́ю до вас дру́гого се́бе“;[1] а в Жуко́вського жив тоді́ Го́голь.

Бу́вши таки́м щасли́вим, я заста́в и своі́х лю́бих кия́н тако́ж ве́льми щасли́вими, а найщасли́вшим був між ни́ми Шевче́нко. Він бо тогді́ и сам у собі чув, и всі, як одно́ се́рце, чу́ли, що подае́, я́ко поэт, наді́і кграндио́зні. Тогді́ вже ёго́ му́за запротестува́ла з усіе́ю эне́ргиею свое́ю проти́в ле́дарства си́льних ми́ра сего́, и се була́ причи́на, що нові́ ёго́ тво́ри були́ міні́ зо́всім незна́ні. Ніхто́ бо не смів посила́ти до ме́не на столи́цю тако́го ди́ва, як ёго́ плачі́ та пророкува́ння. И розу́мно ко́жному, що міні́, поно́вленому га́рною душе́ю Плетнёва, вони́ здали́сь мов би яки́мся одкриттє́м з не́ба. И до мого́ пере́ізду на столи́цю душа́ моя́ була́ по́вна того́ впова́ння,

  1. Дивись архив IIIго Одділення. Там засіли всі моі папери и рукописі, які в мене нагромадились до 1847го року.