симо вважа́ти свое́ видавни́цтво — не з го́рдощів, а з гірко́го жалю́ — и за наро́дню шко́лу, котру́ нам заборо́нено до́ма, и за церко́вну амбо́ну, котро́і на́ше духове́нство нам не соблюло́ и не впова́жнило.
Спогада́ймо, бра́ттє, про ту годи́ну бідола́шню, як, під колотне́чу за „духо́вні хліби́“, замика́ли и пустоши́ли церкви́ по ру́ських на́ших города́х, не ті́лько инові́рці, а й самі ті, що назива́лись „благочести́вими“ влади́ками. Зане́дбане, а ча́сом и роспу́джене поспі́льство вихо́дило тогді́ в по́ле и під чи́стим не́бом слу́хало церко́внёі нау́ки, на яку́ спромага́лись убо́гі и гони́мі благовіствува́телі. Ми живемо́ під одна́ковим гони́тельством. Коли́ ж спасе́нні ду́ші, у своі́й науко́вій темно́ті, перехова́ли свя́то ві́ру пре́дків свои́х, як тогді́ найкра́ще мо́жна було́ іі́ зрозумі́ти, то, ма́ючи в рука́х такі́ могу́щі знаря́ддя до пропові́дання и́стини, як нау́ка и літерату́ра, ми тим па́че возмо́жемо перехова́ти пре́дківський заві́т націона́льноі свобо́ди и свобо́дноі со́вісти.
Неха́й же на́ша си́ла в нашій не́мощі соверша́ецця. Неха́й з нашо́го се́рця ри́не та вели́ка поту́га, що на́шим полёви́м благовіствува́телям не дала́ підклони́тись під замика́телів и пустоши́телів святи́х церко́в. Коли́ завзя́ті лю́де меча́ и по́ломъя були́ на́шими пре́дками по кипу́чій крові, то безбоя́знені лю́де Христо́воі пра́вди — сіль Украі́нськоі землі́, ти́хий світ наро́ду Украі́нського, геро́і христия́нськоі любо́ви и самоотверже́ння — були́ на́шими правди́вими пре́дками по невгаси́мому ду́хові.
Памята́ймо, рі́дне бра́ттє апо́стольске сло́во, що поста́вили ми деви́зом до сёго́ Зазивно́го Ли́сту: Ду́ха не угаша́йте! Не гасі́мо ёго́ самі́ в собі́; тогді́ ніхто́ ёго́ не вга́сить и в на́шому наро́дові. Неха́й на́ших га-
