ства и свое́і дре́внёі це́ркви. Зна́ючи з истори́чнёго до́свіду, як устава́ли на́ціі, пове́ржені незго́дою або́ ди́кою си́лою в прах, упова́ймо ду́хом бо́дрим, що в на́шій давнині́ затаі́лася си́ла невміру́ща, и що ми тіе́ю си́лою ді́йдемо коли́сь до того́ зро́сту, яки́й сама́ приро́да нам на роду́ написа́ла.
Не заги́не те сло́во, що дало́ животворя́щу запомо́гу аж двом літерату́рам. Вели́ке воно́ по своі́й приро́ді; а вели́ке сло́во свідку́е про вели́ччє того́ наро́ду, що зача́в ёго́ в глибині́ свого́ ду́ха.
Так, ми не мали́й нарі́д, дарма́ що́ нас не доба́чають на́ші сусі́де у своі́м велича́нні. Не мали́й уже́ тим, що до́кіль стоя́ли ми за По́льщу, під пято́ю в Ляха́ извива́лась Москва́; а як почали́ стоя́ти за Москву́, ста́ла тогді́ По́льща пища́ти під пято́ю в Москаля́.
Не мали́й и тим, що, да́вши По́льщі и Москві́ архиере́ів, вельмо́ж и писателі́в, не поши́лись ми в чужозе́мщину слідо́м за своі́ми споку́шеними гла́вами.
Найбільше ж вели́ччє Украі́нськоі на́ціі я́вне с то́го, що, зоста́вшись бес церко́внёго, політи́чнёго, воі́нського и науко́вого передовни́цтва, спромогла́сь вона́ ви́дати с се́бе самобу́тню літерату́ру, и затріво́жила не пома́лу сило́міцних единителі́в Ру́сі.
Памятне́ бо нам сло́во моско́вського ора́кула: що по́лське повста́ннє есть ніщо́, як порівня́ти ёго́ с повста́ннєм літерату́рнёі Украі́ни. Там, рече́, відпа́ла б, мо́же, під лихи́й час, невели́чка прови́нція від Импе́риі; а тут мужи́цька мо́ва, ста́вши літерату́рнёю, роско́ле Импе́рию на самі́й серцеви́ні. Так промо́вила, віщу́ючи про нас, моско́вська пи́ѳия, и се нам не мали́й прогно́стик, що ми, літерату́рнёю пропага́ндою, утво́римо собі́, ско́ро чи неско́ро, таку́ церко́вню іера́рхию, котра́ велича́тимецця
