Одно́ ті́лько на́ше зоста́лось при нас живе́ украі́нське сло́во. И тому́ задекрето́вано зги́нути. Побала́кають, мовля́ли, ще тро́хи сим жаркго́ном хліборо́би, зі́йде він ті́лько на те, щоб розмовля́ти про вози́, воли́, я́рма пу́ги, нали́гачі, и, не оппе́рте ні об це́ркву, ні об шко́лу и пре́ссу, зни́кне собі, мов той недо́рід, що ёму́ не суди́лося й на світі жи́ти…
От же воно́ не зни́кне вже черес те саме́, що ёго́ ти́снуть и го́нять. На́ше сло́во загарто́ване в уста́х Оле́гів, Святосла́вів, Володи́мерів ище́ тогді́, як Москва́ й не наклю́нулась. Загартува́ли ми ёго́ и в уста́х того́ ри́царства, до котро́го сла́лась из зази́вами вся Евро́па, вою́ючи з ворога́ми віри Христо́воі або свобо́ди реліги́йноі.
То ж воно́ служи́ло в боротьбі́ си́ли му́скульноі з му́скульною. Тепе́р наступи́в для нёго час боротьби́ ду́ха з ду́хом. Як ні впослі́джують нас ті лю́де, що озива́юцця представи́телями Москви́, а му́сять призна́тись, що украі́нський дух ви́ступив на свое́ діло жи́зні героі́чно.
Моско́вське ца́рство давно́ вже почало́ зва́тись Всероссі́йським. Два́десять язи́ків, за при́водом Наполео́на, розби́лось об ёго́ поту́гу. Исто́рия ёго́ дія́ній ста́ла печа́татись деся́тками томі́в, голосни́х, мов горла́ті гарма́ти. Пиша́ючись перева́гою над боёви́ми си́лами Схо́ду и За́ходу, моско́вський самоде́ржець став зупини́ти політи́чні бу́рі в Евро́пі, мов той Непту́н у Вирги́лія, одни́м по́гуком: Quos ego! А моско́вська мо́ва обріла́ для се́бе та-
