Були́ ми до́вго на́че ме́ртві, були́ нерухо́мі в летарги́чному сні ро́ків ис півтора́ста по́слі то́го, як наш Богда́н запро́дав нас ра́зом у дво́е рук, а ёго́ alter ego хоті́в запро́дати ще и в тре́йті. Ис сёго́ ле́таргу пробуди́ла нас рі́дна мо́ва, як то пра́вду сказа́в вели́кий Лях:
По яко́мусь таемни́чому зако́ну воскресе́ня заме́рших наро́дностей, у Полта́вщині, у Ха́рківщині и, як ба́чимо, на́віть у Черні́говщині, мов на тій ко́бзі струна́ до струни́, озва́лись оди́н по одному́ лю́де чужі́ й дале́кі між се́бе, и, без ли́шніх ора́цій, провозгласи́ли нову́ на́цію між на́ціями, во и́мя рі́дного сло́ва и самоста́йнёго світо́гляду.
Вели́ке се ді́ло роспоча́в простоду́шно, без особли́вого за́думу, Котляре́вський, и роспоча́в так радика́льно, мов соція́льний реформа́тор. Постя́гував з Оли́мпу богі́в и боги́нь с полубога́ми, а з висо́ких постаме́нтів поспуска́в на долі́вку широкосла́вних геро́ів, що можновла́цці бра́ли собі́ за взір, и все те олимпи́йське та боготво́рене по вели́ких міста́х па́нство поверну́в у мужи́цьку просто́ту. Зъ уподо́бою прийняли́ письме́нні лю́де „перелицёвану Енеі́ду“ вели́чнёго Римляни́на бо поба́чили в ній свое́ поспі́льство, поба́чили, хоть и з ви́вороту, та все ж таки́ не сліпу́ючи так, як сліпува́ли, захили́вшись за чужомо́вні книжки́.
Сам Котляре́вський не знав до́бре, що́ він тво́рить. Він покоря́всь недовідо́мому велі́нню наро́днёго ду́ха; був ті́лько знаря́ддєм украі́нського світо́гляду. Чу́ючи ж, по своі́й поэти́чній приро́ді, що сміхотво́рна „Енеіда“ торкну́ла не всі стру́ни в душі́ у землякі́в, змалюва́в Котляре́вський життє́ наро́днє идиллі́чно въ своі́й опере́тті
