Пе́рвого, за трапе́зою дзвони́ли в ко́бзу и спі́вали сліпі́ козаки́, а при дворі́ цари́ці Анни Ива́новни в царсько́му шта́ті знахо́димо кобзаря́ украі́нського. Ті́лько ж бо на́ші пани́, що поста́ли на Вкраі́ні з нови́х наро́дніх ду́ків, дба́ли не про те, як би рі́дну мо́ву підня́ти до нау́чноі чи хоть громадя́нськоі пова́ги, а про те, як би приподо́битись до своі́х приятелі́в, пані́в моско́вських.
Тогді́ ще було́ ра́но дава́ти вагу́ тако́му ді́лу, як простолю́днє сло́во, ви́печатане найкра́шчою печа́ттю свое́ю по сільски́х пісня́х. Наш ті́лько вік зна́е, чого́ сто́іть сей о́рган націона́льного самочуття́. Так са́мо, як за панува́ння по́льского не́хтувано рі́дною мо́вою задля́ мо́ви приятелі́в Ляхі́в, так са́мо не́хтувано не́ю вдру́ге задля́ мо́ви моско́вського па́нства, пома́заного чужозе́мщиною. З ним бо на́ші пани́ своя́чились и едини́лись; з ним у царські́й слу́жбі и в придво́рних церемо́ніях товаришува́ли; до моско́вських ду́ків, яко люде́й могу́чих, лести́лись; до іх мо́ди и до іх звича́ів приспосо́блювались.
Че́рес таку́ похі́пливость, опада́в у ку́пі с пусто́цвітом и найкра́шчий цвіт на́шого наро́ду. Столи́чня прима́на тягла́ до се́бе украі́нських ду́ків, мов би яки́м магни́том. Коли́б моско́вське па́нство ходи́ло не до „правосла́вноі“ це́ркви, а до католи́цького косте́ла чи до протеста́нського збо́ру, — не подиви́лась би на́ша аристокра́тія на старода́вні ру́ські церкви́ своі́, и пе́вно, ра́ди ново́го добро́дія свого́, Моска́ля, ста́лась би чужові́рною.
Сим ро́бом, наслі́ддє неза́знаноі старосві́ччини, на́ша коха́на мо́ва, зоста́лась упослі́дженою вдру́ге. Держа́лись бо в нас іі́ по Вкраі́ні ті́лько зне́хтувані столи́цями доматорі́, лю́де мало́і нау́ки, узе́нького круго́зору, панки́, підпанки́, полупанки́, міща́не, козаки́ та посполи́та чернь, хліборо́би. Уся́ ж интеллікге́нція, все що́ пяло́сь на
