ку́тті, на Подо́лі, на Воли́ні и Білорушчині́ и по оби́два бо́ки Дніпра́ на Вкраі́ні — не́хтували на́віть стару́ ві́ру кгре́цьку, щоб не різни́тись ні в чім ис по́льскими пана́ми. Приподо́блюючись до приятелі́в Ляхі́в, роби́лись ри́мськими католика́ми, кальви́нцями, лютера́нами, новокреще́нцями, ария́нами. Чере́с прия́тельство с пана́ми Ляха́ми, ру́ська интеллікге́нція ста́лась по́льскою. Рі́дна мо́ва, мо́ва вели́ких пре́дків, пійшла́ в не́і у занедба́ннє. Писа́ли и розмовля́ли у пова́жних бе́сідах по по́льскі, и хиба́ ті́лько ла́ялись по ру́ські. Отта́к-то самохі́ть поля́чилась на́ша вельмо́жна, гонорови́та Русь, позира́ючи чужи́м о́ком на шля́хту ни́жчу, як и на вся́ку и́ншу ру́ську дрібно́ту.
Тим ча́сом рушчина́ жила́ своі́м приро́днім життє́м у ру́ському простолю́дді, и дава́ла озна́ку свое́і самобу́тности незліче́нними пісня́ми, що диву́ють этно́кграфа свое́ю красо́ю и си́лою. Та, цвітучи́ собі́ и ди́ко бу́яючи, не роби́ла рушчина́ прокгре́ссу, — не роби́ла че́рес те, що не ма́ла путя́ пере́д собо́ю, ані́ че́сти й пова́ги за собо́ю. У церко́вні шко́ли іі́ не при́йнято; с церко́вноі амбо́ни не́ю не гово́рено; судове́ писа́рство іі́ не́хтувало; розмо́ва про широ́ку світову́ жизнь и полі́тику іі́ цура́лась; друко́вана слове́сність нею пого́рджувала. Всю́ди панува́ла або́ ме́ртва мо́ва, котру́ ви́кохано шту́чно по старосві́цьких черне́чих писа́рнях, або́ ж та польщи́зна, котру́ при́йнято в нас між людьми́ пова́жними и для грома́дзького життя́, и для розмо́ви в рі́дних се́мъях.
Се ж усе́ ста́лося тим, що й на́ші ру́ські пани́, и на́ші ру́ські „влади́ки“, звича́йно кре́вні тих же пані́в, не ви́робили про́світи в своі́м наро́ді, и порива́ли о́чі на чужу́. Над шко́лою, над церко́вною амбо́ною, над судово́ю трибу́ною и над літерату́рою царюва́в той же пере́д-
