мужикі́в люде́й доте́пних, зда́тніх, возді́бних, и таки́х люде́й підійма́ти нау́кою до мора́льноі и соція́льноі рі́вности с собо́ю, а ма́ссу, по́ки що́, зоставля́ти на попече́ннє ви́двигненим та́ким ро́бом из нево́лі чоловіколю́бцям и на робо́ту бу́дущині.
Оце́ ж, перш усёго хоті́ли благочести́ві ю́ноші ки́евські натхну́ти ду́хом свое́і любо́ви и благоволе́ння лу́ччих люде́й у па́нських се́мъях, злу́чених з ни́ми висо́кими интере́сами нау́ки и поэзіі, а вку́пі с сими́ людьми́ осия́ти нови́м сві́том и тих, що спра́вді сиді́ли „во тмѣ и сѣни сме́ртнѣй“.
Вели́ке се було́ передвзяттє́, а проте́ комму́на, сполу́чена таки́м за́думом, була́ не бі́льша жме́ні щи́рих душ, що не схоті́ла розі́йтись рі́зно віт того́, хто не мав де глави́ підклони́ти: бо „куди́, мовля́ли, ми пійдемо? глаго́ли живота́ ві́чного и́маши.“ Учи́телем ки́евськоі ку́пки послідува́телів пропові́дника глаго́лів живота́ ві́чного був сам він. Усі́ бо вони́ були́ рі́вні між се́бе, и ті́лько той бува́в між ними́ пе́рвим, хто бува́в усі́м ім слуго́ю.
Ті́лько на Шевче́нка взира́ло незвя́зане нічи́м, опріч дру́жби, бра́ттє, як на яки́йся небе́сний світи́льник, и се був по́гляд пра́ведний. Озира́ючись наза́д, мо́жемо сказа́ти без кощу́нства про ёго́ вели́кого, хоть и прига́шеного де́чим, ду́ха: „Онъ бѣ свѣти́льникъ горя́ и свѣтя́“. Шевче́нко зъяви́вся посере́д нас, я́ко види́ме оправда́ннє на́шого натхне́ння звиш. (Не ина́ко ми про се́бе, ба и в христия́нськім смире́нні своі́м, ду́мали. Скажу́ більш: коли́б ми так не ду́мали, то й не зняли́сь би вго́ру до вели́кого за́думу ви́двигнути рі́дну на́цію з духо́вного зане́паду, а украі́нського крепака́ з нево́лі духо́вноі и соція́льноі.)
