Оці ознаки, друже, пам’ятаючи, напевне знайдеш
— Там над дверима виображення є лотоса і мушлі —
Будинок мій, хоч без господаря він і стоїть понурий,
Як лотос денний після соняшнього заходу зів’ялий.
На слоненятко молоде свою перетворивши постать,
На тій „Горі Розваг“ чудесній, що її згадав, знизившись,
Ти мусиш лиском блискавки обережно зирнути в хату,
Немов стегою блищаків, що через вікна залетіли.
Струнка, чорнява, гострозуба і з червоними устами,
Вузенька станом і з глибоким лоном, з жвавим зором сарни,
З повільною ходою стегон повних та міцних, з грудьми важкими,
Вона поміж красунь на світі першеє створіння Брахми.
У ній усе життя моє. Вона мовчить. її пізнаєш:
Сумує бідна, залишившися сама, мов чакравака,
Під тягарем великим довгих днів нещасних, зрозуміло,
Вона мабуть зів'яла, як ліяна осени сумної.
Від безупинних сліз гірких у бідної набрякли очі,
А від зітхань гарячих рот її червоний втратив колір.
Обличчя, що похилене на ручку та волоссям вкрите,
Нагадує той місяць, як його ти млою вкриєш.