Мати раділа. Та ј батько — не то, шчо б легко було јого січовому серцьу дивитись, јак замерала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горьував від того… Кругом усе старе лицарство роставало. Не стало рівности, — не стало братства. Козацька старшина, шчо колись, вибирајучи, на јіјі голови грудьдьам кидали, шчо б не зазнаваласьа, — позадерала тепер голови в гору, а прості козачі до самојі землі понагинала… Дрьапіжники, сутьажники, всьакі віјскові товариші, роскинули својі тенети — і, јак зајців, ловили в них просту темноту. Не стало вже ј гетьмана. Та ј на ві-шчо він тоді, кому він тоді здавсьа?! Кругом Украјіну облегло панство, позалазило в саме серце — і, јак те гајвороньньа, шматувало јіјі полумертвиј труп… Зажурились наші левенці — та вже було пізно! Та сама земльа, котру вони довгими списами скородили, својіми кістками засівали, обороньајучись од льутих ворогів, — стала дльа них ворогом, од котрого приходилось тікати… Підньавсьа струс, біганина… З одного місцьа переходили льуде на друге, шукајучи волі, бажајучи панів здихатись — не чужих, а својіх уже кревних панів! Од панів тікали в козаки, давали віјськовим дрьапіжкам басаринки, шчо б записали в „компут козачиј;“ а козаки не врьади-годи шукали ласки в панів — бігали од козацькојі старшини, просилисьа „під протекціју…“ А пан і старшина — јак брати рідні! Ворон ворону ока не викльује. А часто — сам пан, сам і старшина… Хто сам собі ворог?
Правда, пісчане були шче вільні. Та шчо з того — коли приходилось дожидати, шчо от-от і јіх залигајуть… А кругом невольа, кругом сум льудськиј, — нікому порадоньки дати. Підньались були за Дніпром гајдамаки, та ј ті повернулись у розбишаки, а не в справжніх лицарів… А тут уже чутка: Текельа на Січі попоравсьа!!
