пити дворишче, оженитисьа, та ј зажити тихим сільським громадьанином.
— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі најкрашче — ј тихо ј вільно…
Пријшли вони на місце. Грицько не кидавсьа својіх. — Цілоју громадоју стали вони на косовицьу до сіна, а потім до хліба.
Легка тому робота ј сама најважча, сама најзабарніша, хто јіјі робить по својіј волі, за-льубки, — хто пестить у серці надіју, шчо не марно вона јде, шчо через ту роботу він засьагне свого шчастьтьа, котре шче ј не видне, шче не чутно јого ј шелесту, котре десь далеко-далеко, шче за скількома роками праці, нужди, всьакого горьа, мальује јого думка рожевими квітками надіјі… Легко тому за всьачину братись, — робить він, јак віл, без утоми; — працьује, јак хазьајін, завжде веселиј, покіјниј.
Так робив Грицько весну ј те літо. За цілиј день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попојісти та виспатись. І спав він ту коротеньку, літньу нічку мертвим сном, јаким тільки спить чоловік, виморениј важкоју роботоју. А тільки шчо світова зорьа зајмаласьа, починав жевріти схід сонцьа, — знову в Грицькових руках звивалась коса, јак та гадьука, по рівному степу. Хазьајін згльанувсьа на јого шчиру працьу, похвалив јого ј набавив трохи плату.
— Либонь ти, Грицьку, мајеш думку городи та села закупити, шчо так нальагајеш на роботу! казали јому земльаки-сельане.
— А шчо? усміхајучись, казав Грицько. Чого тут дивитьсьа? Узьав косу, — чеши!
— Гльади лишень, шчо б очкур не урвавсьа, — хто небудь шчипне.
