зачепити, најважче самому зробити, а жінці шчо б менче зосталосьа, шчо б вона не натрудила својіх білих рук. Хај коли ј робить, то — так, не нароком, мов дльа играшки, а не від нужди. — А пријде свьато, недільа, підуть вони у парі до церкви, з церкви — обідати; післьа обіда — польагајуть спочити… А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стаје дибки коло матері, спинајетьсьа јіј на руку — не даје задрімати.
— Піди, Івасьу, піди гратисьа, каже мати, поки тато задрімаје…
— Ді-ма-је… ма… лепече дитина.
А тато чује це, дивитьсьа на дитину крізь віјі ј серцем радіје… Син одступив од матері; дибаје малими ногами до јого. Він умисне повернув на бік голову — скоса погльадаје на дитину.
— Бач, бач! збудив батька, — каже мати: — не дав спочити…
— Бу-див… ци-ти… одно лепече дитина.
— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а!
Дитина стојіть, пильно дивитьсьа то на батька, то на матір.
— Жа-жа!… жа-жа! — промовило ј собі за матірју, замахујучи малоју ручкоју коло батькового виду.
— Ој, ти, сучиј сину! за шчо ти бјеш батька? Ось постіј: ја тебе закину, — обізвавсьа він; підвівсьа, бере на руки дитину — гојдаје. Дитина лежить — усміхајетьсьа. Жінка льубо-пријазно погльадаје то на дитину, то на чоловіка…
— Нічого б ја в світі не хотів, — шептав Грицько серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку льуббу, та малу дитинку! А то б — усе мав… хліба б ми заробили за літо, та ј зажили б цілу зіму!
Голубльачи таку думку в серці, непримітно переходив він безкрајі степи без утоми, безвідні довгі шльахи без пекучојі згаги; — тільки ј бажав, шчо б швидче стати на місце, заробити грошеј, вернутись у село, ку-
