— А шчо ж у нас нігде такого не чутно, шчо б ловилосьа?
— Та воно у нас не водитьсьа.
— А де ж воно водитьсьа?
— Десь за морем.
— А хіба за морем је земльа?
— Бог јого знаје. Видно је, коли цеј звір зза морьа.
— А чого ж старі льуде кажуть, шчо за морем уже землі немаје, а тілько три коти… на них і земльа держитьсьа…
— То, може, воно там, між тими котами, ј водитьсьа! — одказав третіј чоловік. Розмова на цім обірваласьа.
Ішли вже заробітчане мовчки, нога за ногоју, кожен сам — з својеју думкоју.
Вијшли з міста в поле на битиј шльах. Тут уже инчі речі клопочуть Грицькову голову; инчі думки захопльујуть јого серце.
Серед широкого ј просторого степу, рівного јак долоньа, над котрим носивсьа тільки бујниј вітер, та чорниј ворін коли-не коли скрикував над головоју, прорізујучи звонко обвітрьа својім дужим крилом, або степова чајка кигикала, з купин на купини злітајучи — мов за дітками плакала мати, — тут јому думка розмальовувала картину за картиноју… То перед јого очима виводила обстави городського житьтьа, бучного, шумного, клопотливого. — Усе те ревло та клекотіло, јак вода в прірві, ј льакало јого својіми роскошами, біганиноју, вигуками, та викриками. Заквилила чајка — ј разом перенесла јого думку на село, в тиху сільську хатину, нагадало про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в нејі до-ладу јакось не тільки в хаті, а ј у роботі: швидко вона повертајетьсьа, діло горить у нејі в руках — чисто, гладко… Дивитьсьа він на јіјі роботу, а самого жаль бере, шчо вона так працьује. Він аж розривајетьсьа, шчо б најбільше
