Ну, а Грицько шчо?
Грицько — не промах. Јак тільки почув, шчо діда в двір беруть: „Е-е, коли так, — мабуть годі на баранах јіздить, годі за вівцьами ганьати, — бо невелика з них користь… Ось, служив-служив, та тільки ј того, шчо на мені… Час, мабуть, про хліб подумати“. Подумав, — та тијіж таки весни ј покинув діда. Виходили на заробітки пісчане, — потьаг і Грицько з ними, скинув через плече косу, а за спину — торбину з сухарьами, лихеньку свитину та не крашчі ј чоботи.
Невідомі місцьа, котрі довелось Грицькові вперше переходити; льуде, јаких јому лучилосьа стрічати, — все це мало незвичајниј пошиб на парубка. На все те він дививсьа, рота роззьавивши.
— Ач, јак льуде живуть! Ач, јак будови помуровали!… јакі двері, вікна повставльали.. всього тебе, јак у воді видно! І шчо то воно коштује?… Адже, јак би взьав цеглину та пошпурив у шибку — мабуть би ј за рік не одслужив за нејі!… Таке багатство, такі роскоші! — думав він, проходьачи широку улицьу величезних магазинів.
Улицьа — справді на диво. По обидва боки сплошним муром, витьаглись у струнку височезні палаці: і білі — јак сніг, і зелені — јак рута, ј блакитні — јак китајка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитьсьа, на ві-шчо подивуватись: чи на блискучі проти сонцьа, јак кришталь, двері, над котрими висіла, або стојала по боках, здоровенна червона або блакитна дошка з золотоју наковкоју, або з гарним мальунком усьакојі
