— Іди вже собі до дому.... Чого ти пријшов?.... ковтнуть хоче! не дав вінка доплести…
— На шчо ж ти побила?
— Чого ж ти ліз, безстиднику?… Геть собі!… Та јак пихорне јого руки својіми, — так Чіпка ј кльунув носом у зелену траву. Вона зареготаласьа молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло роскотив по золотіј тарільці.
Не вспів Чіпка підньати голову, — коли чује, шчось гукаје: — Гальу!… Гальу!… Гальу!
Дівчина кинулась, стрепенуласьа. Чіпка дивитьсьа то на нејі, то в тој бік, звідкильа вчувсьа голос.
— Хто то? питаје він.
— Не знају! — промовила вона, — та јак сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхаје в гору, — так вона одскочила від јого, і — тільки оком моргнути — мајнула подовш жита.
Чіпка підвівсьа, встав, випрьамивсьа, не спускав јіјі з очеј… Вона, јак вихор, мчаласьа густим житом — воно тільки розльагалосьа за јеју, јак розльагајутьсьа хвилі під натиском дужојі руки, шчо керује човном. Далі та далі — пролинувши через квітьучу луку, вона підньалась на гору, стала з очеј зникати… Чіпка підтьупцем побіг собі в догонку за неју. Вона скриласьа за гороју… Він напружив ноги, наче доганьав злодіја; мчавсьа стрілоју; миттьу вискочив на гору, перевів дух; гльанув на долину — ј јому в вічі кинулись ось шчо. Коло хутора, гон, може зо двоје від гребеньу того самого згірка, на котрім стојав він, — під двором, стојала товста, натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонць, та на всьу околицьу гукала Галі. Дівчина бігла прьамо до жінки, та шче здалека озиваласьа: — „Чого ви? Ја — ось! Ось-осьо — за-раз!… зараз…“ Незабаром вона опиниласьа коло жінки, та разом обидві ј пішли в двір.
— Ну тепер же ја знају, чіја ти! — промовив голосно Чіпка ј весело повернув назад.
Післьа того — аж мов пројаснивсьа трохи: з лицьа спа-
