— Ну, стривај! — кричить знову хтось з горьачіших: — Тільки діјде до царьа чутка, шчо вони ј јого, ј нас дурьать, — знатимуть вони! Він јіх зараз у крепаки поверне, а нас панами поробить…
— Це тоді буде, јак на долоні волосьсьа виросте. — охоложује нејмовірниј.
— Чого волосьсьа виросте? — кричить гарьачиј. — Скаже царь: будьте панами… ну, ј будемо!
— От-тоді то буде!! — глузује нејмовірниј.
— А вже ж… не те, шчо тепер!
— Ја б свого зараз, јак бовкуна, запріг у саньчата — та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, шчо аж вовки вијуть, каже хтось з гурту.
— Ну, вже ј морози! Шче таких сьу зіму ј не було…, загомонів гурт.
— То чи не підемо грітись до Гальки?
— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.
Јурба посунула в шинок. Чіпка пішов до дому, повісивши голову, — про все, шчо чув, роздумујучи…
На весну радитьсьа Чіпка з матірју: — Шчо, мамо, робити? — дід у неволі… чи не взьатись мені з ким овець пасти?
— Знајеш, сину, јака моја рада? каже мати. — Ось покинь ти својі вівці, — не вік же јіх тобі пасти… Пријмајсьа крашче коло землі. Не все ж чужим та чужим јіјі робити. Може, јак-небудь розгорьујемось на скотинку: свіј хліб буде. Сам хазьајіном станеш… А на осінь, јак бог приведе діждати, треба ј об чому инчому подумати. Ја вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порьадок дасть? Слава тобі господи, ј ти вже не малиј… Другі твојіх літ дітеј мајуть…
Та не слуха Чіпка материнојі ради. Степ, привіль-
