од тебе вороги наші… Ти не скарајеш јіх… ні?!……
Знемігсьа Чіпка. Јак колода, поваливсьа на лаву, та тільки стогнав. Силу јого підјіхала важка, несподівана туга; думки помутилисьа, — кујовдились у голові без порьадку, јак заверьуха зімоју… Не памјатав він, шчо думав; не почував, — јак тьажко стогнав…
— Чого ти стогнеш, сину? питаје журливо Мотрьа.
Мовчить Чіпка.
— Чи ти не здужајеш?
Мовчить.
— Ти спиш, сину?
Мовчить…
Дошч давно вже перестав: хмари розіјшлисьа; виплив јасниј місьаць, загльадав у вікна, а на долівці ј по стінах розмальовував чудні јакісь виводи-узори. Мотрьа тихенько підвелась, підіјшла крадькома до лави, де спав Чіпка, загльадаје в јого біле лице. Очі јому від знемоги закрилисьа; зуби сціплені; вид — страшниј, грізниј. У матері аж серце больаче повернулосьа од того виду страшного…
— Хај тебе крије мати божа від усього лихого! шепче вона. — Спи, сину, — може переспиш.
Та прокинувши на полу рьаднину, льагла ј сама хоч задрімати.
Тепер Чіпку не напала припасницьа, тільки помарнів на виду трохи. За те сум обньав јого голову. Такиј сум та журба, шчо аж дивно: јак таки такиј молодиј парубок, та такиј сумниј!
Сьак-так добув Чіпка підпасачем до осени. В осени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десьати карбованців не було, а пјати не приньали. Потьагли діда, јак до різниці вола, до пана Польського в двір… На Чіпку нальагла шче гірша журба, шче міцніше сповивав јого смуток. То було, хоч з дідом одведе душу, розважитьсьа, а тепер — діда нема… і в двір не пускајуть!
