рік!… За вішчо?… з чого?… Ти, кажуть, громадську отару пасеш, — рублів з півсотні виробльајеш… јаких? де?… Ја — старець, нишчиј… Спасибі, льуде змилосердились… Так ні! — І те јім оддај… а сам з голоду пропади… Прокльаті! і суду на вас немаје, ј права!… гірко закінчив дід.
У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка јого закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, бојавсьа словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідовојі мови, шчо воно тьажке-тьажке…
Хвилин з десьать мовчали, наче води понабірали в рот. На душі важко, на серці сумно — аж, мов, нудно… Так буваје тоді, јак серцем чујеш јакесь лихо, а назвати јого не вміјеш. Хвилини тоді здајутьсьа за часи, часи за дні, дні — за роки… Червјак швидче плазује, ніж такі хвилини… І хочетьсьа вперед загльанути, подивитись — шчо з того буде, і страх обіјмаје, аж волосьсьа на голові підіјмајетьсьа, серце каменіје… Дід знову забалакав, наче сам до себе: — „Шче мало льудеј забили, на тој світ позагонили? Шче мало у мандрах пропало, мов јіх земльа проглинула?… А з живих — трохи јушки поповарили?!… Так шче ј до старцьа… Шчо ж з мене візьмеш?!… Ја льудьам служу, громаді служу, — так, за хліб, за спасибі… от шчо! Ну, беріть знову в двір; лежатиму, та даремно хліб јістиму, та ј годі… Беріть?… Легко сказати — беріть! А степ?… а вівці?… Ја привик до цього, јак до рідного… Прошчајте?! Шчо б ви з својеју силоју попрошчались!… Вівцьа дльа мене — все одно, шчо льудина: і јість, і пје, ј боліје… тільки не скаже нічого, не вимовить!… Хіба ја не бачу, хіба ја не знају, јак јім оцеј дошч дозольа?… Мені він не так дозольа: ја вже стара собака, натерпівсьа всього… А он — јагньа? Зігнулосьа, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Ја б тебе коло свого серцьа обігрів, јак дитину… Та не обігріју! Ворог наш бере мене од вас, шчо б замучити… Јому шче трохи… Шче, бач… шче…
