рано схопилосьа сонце, вигравајучи та висвічујучи червоним світом…
— Е-е, шчось дуже рано прокинулось сонце, каже дід Улас, дивльачись на небо: коли б шче дошчу не було!…
Коли так: не встигли вони отари ј за верству од села одігнати, — јак почали хмари з усіх боків стьагатисьа, та ј заслали, замазали небо… Незабаром воно ј росплакалось… Зарьадив дошч — дрібниј-дрібниј, та густиј, мов кріз сито… Спершу вівці наче зраділи, — роскотилисьа по толоці, шчипајучи попаски низеньку, приземну, травицьу; а далі — јак став дошч допікати — збилисьа до купи, посхильали голови між ноги, та так цілиј день і простојали. Гнати до дому — ніјак не можна: шчо з ними дома робити? А дошч — одно пере, одно пере… Не зосталосьа на наших вівчарьах ні рубцьа сухого; а він і не думаје переставати.
Посідали вони всі три під вербоју. Сидьать — пережидајуть дошч. Леско ј собі звивсьа коло них бубликом. Сумні усі.
— Так оце, діду, і вам вольа пријшла? питаје Чіпка діда, шчо б хоч словом розважитись.
— Кому вольа, а кому невольа! сумно одповів дід.
— Јак саме?
— Так… Багато казати, а трохи слухати!… Шче ми мало робили, шче з нас мало сліз та крові точили… хај шче два роки поточать!… Ох, боже, боже! коли твіј суд правиј настане?…
— Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, — примовивсь Грицько.
— Вільні?… Були вільні, — поки волі не було… Ох!… Робив, доки силу витратив, та зуба в роті не стало… Тоді ј з двору — геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба… Спасибі, добрі льуде згльанулись, а то б пријшлосьа тиньатисьа, пропадати, јак собаці під тином, — Христа ради руку простьагати… А от тепер знову завадило: плати десьать карбованців на
