јарок, шчо Мотрьа подарувала волосному писареві, — одсудили Мотрі земльу громадоју…
— Не журись, Чіпко! — каже, радіјучи, Мотрьа. — Тепер буде своје жито, ј своја пшеницьа, ј просо ј јачмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насажу — на зіму буде!… А к різдву загодујемо свиньу… Сало продамо, мньасо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! — Хај тепер наші вороги сміјутьсьа, нехај цурајутьсьа, минајуть!…
Аж помолодчала Мотрьа, весела стала. А літа јшли, та јшли…
Чи все ж то такі шчасливі та јасні дні колихали Чіпку? Чи вже ж то одні удачі та радошчі складали јого молоду силу, котра так і пробиваласьа з-під јого гострого погльаду, смілого поступу?…
Ој ні! Житьтьа, — шчо стерньаста нива: не пројдеш, ноги не вколовши.
Першоју такоју кольучкоју в Чіпчинім житьті була смерть бабина. Јому тоді тільки шчо сповнилось пьатнадцьать літ. Баба вже була стара-стара; јак молоко, біла; јак сухарь, суха. Уже ј літом з хати не вилазила, — хиба у пальучиј день вијде було на двір, сьаде на присьбі, складе својі сухі, сині руки на колінах, та ј гріјетьсьа проти сонцьа. — А в осени, все жаліјетьсьа, та жаліјетьсьа Мотрі:
— Одже, дочко, шчось мені погано… Так погано, так погано! Чују, наче в мене в середині шчось застигаје; руками ј ногами зовсім не володіју, не знају — чи ј је вони в мене… Мабуть, це вже моја за мноју приходить…
Так казала Оришка з вечера, а до світа — і богу душу оддала.
