Задумавсьа Чіпка… Дивитьсьа в небо, — јому так гарно дивитись у јого…
— Чи воно, діду, је там льуде?
— Де?
— На небі…
— Нема, сину! Там бог свьатиј, јанголі јого, та душі праведні…
— А хиба хто там був?
— Так кажуть. Батьушка так і в церкві читаје.
— А гарно, мабуть, там… Бачте: јаке синье, гарне!…
Дід, поснідавши, моливсьа богу.
— Гарно, сину! прошептавши молитву, одказав Чіпці. — Гарно!… Не те, шчо тут, на землі… Там усе добре, свьате… А тут — усе грішне, та зле…
Замовк дід. Трохи з годом прокашльавсьа, та ј знову почав:
— То шче тільки один бог милосердниј держить нас на світі, а то б нас давно треба виполонити, јак тварь нечистиву! Дивись: вівцьа!… Шчо вона кому заподіје?… Нікому нічого!… Ходить собі, шчипле травицьу зелену… вівцьа, та ј годі!… А ми ј јіјі ріжемо, ми јімо јіјі, јак вовки голодні… І чого ми тільки не јімо?… А воно то все — гріх! Усе нам оддьачитьсьа на тім світі, все… Грішні ми, прокльаті душі! Ми не тільки над скотиноју знушчајемсьа, — ми ј свого брата часом черкнемо… Бач: у брата-он те ј друге, а в мене ні сього, ні того… заріжу, мовльав, брата, — добро јого поживу! І ріже чоловік чоловіка… А не зна, шчо јому на тім світі буде?!… Лихиј јого путаје, — він і ріже… Ох, грішні ми, прокльаті душі!
Чіпка слухаје — і проходить по јого душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: „грішні ми, прокльаті душі…“ І мати моја грішна, думаје він, бо вона мене била малого, вона мене серед зіми на шльах викидала, шчо б не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене,
