шчо з голоду не мремо… Јак би јого наньати, — хоч би менше зјіжі… все б таки хоч на одежу зосталосьа!
— Јак знајеш, дочко.
Пішла Мотрьа питати місцьа. Незабаром і знајшла. Багатиј козак Бородај шукав хлопцьа до скоту. З ним вона ј умовилась.
— А збірајсьа лишень, Чіпко, на-завтра в најми, — каже, вернувшись у вечері, Мотрьа. — Годі дома сидіти та хліб переводити, — пора ј самому заробльати!
Чіпка — руками ј ногами! Та вже Оришка — давај јого умовльати: стала јому вичитувати јіх гіркі недостачі та нужди… Послухав Чіпка, пішов. Приньав јого Бородај на зіму за харч та одежу. — Вернуласьа Мотрьа до дому рада та весела,
— А шчо, дочко? стріва јіјі Оришка.
— Зоставила… Коли б то шанувавсьа!
— А, може, звикне… Дај-то, боже! потіша ј молитьсьа Оришка.
Зоставсьа Чіпка в Бородаја. Хазьајін коло јого спершу миром та ласкоју, показује ј росказује — јак і шчо, ј коли робити… Так же Чіпка нічого ј знати не хоче! Хазьајін приказује: „Піди, Чіпко, загороду почисть“. А Чіпка піде на тік, заберетьсьа в ожеред соломи, та ј давај з нејі то верчики крутити, то хрести вивјазувати…
Раз јакось, розсердивсьа господарь, шчо не послухав Чіпка, — узьав јого, та ј вибив. Розсердивсьа ј Чіпка… та трохи за малим не спалив хазьајіна! Јак не було в хаті нікого, він поліз у піч, витьаг жару в покришку, виніс у хлівець… Добре, шчо льуде побачили — залили.
Прогнав јого Бородај. Пішов до дому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почутьтьа ненависти на дольу, шчо поділила льудеј на хазьајіна ј на најмита… Мотрьа плаче, — вже не бје, плаче… Страшно јіј, шчо б, бува, не позивав Бородај… Оришка вмовльаје Чіпку: а Чіпка тільки понуро дивитьсьа, мовчить, мов јому в рот води налито… Так і зоставсьа дома зімувати.
