јучись з рідним селом, з својіми льудьми — рідними ј не рідними… Один Чіпка не плакав. Јак тој сич насуплениј, стојав він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в земльу потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на льудеј грізниј погльад… Не знајшлосьа душі, шчо б підіјшла до јого, — попрошчаласьа…
Брьазь!… дзень!… Брьазь… дзень!… Валка рушила.
— Хај тобі бог помагаје на все добре! крикнув на вздогін Чіпці Грицько.
Чіпка озернувсьа — ј одгукнув з дороги:
— Грицьку! поклонись матері… Скажи: хај мене дожидаје в гості, коли не сколіје до того часу…
— Господи! — заливајучись сльозами, мовила Христьа: — напути јого на все добре! — Та разом з Грицьком і пішла до возів.
— Воно таки правда, шчо Чіпка непевниј.
— Такиј і батько був…
— І вродивсьа так, — прости, господи!
Балакали льуде, провожајучи очима потонувшу в сіріј курьаві валку. Довгенько шче вони стојали, судачили, рахували — поки не перевели розмови на врожајі, на посіви, та другі хазьајські турботи; а тоді вже ј поросходились по домівках.
Мотрьу взьав Грицько — догодувати до смерти. Швидко післьа того вона ј умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ніј одні сови та сичі плодилисьа, та тічки собак товклисьа по вгороду, шчо ввесь заріс бурјаном, јак лісом. Через рік — веселе колись місце опустилосьа, заглухло. Облупана пустка стојала шче страшніша, ніж та, котру купив Хрушч. Льуде знову стали јіјі відхришчуватись, јак проходили мимо; а малі діти бојалисьа ј здалека гльанути на того
