— Шчо б уже ти вискарьав, та ј не стульав јіх ніколи, розбишако! гірко одмовила Мотрьа.
Гајдамаство підньало регіт.
Гальу разом ухопив за серце жаль і образа; серце в нејі затіпалось.
— І воно так слід добрим льудім робити?! призро кинула вона цим питаньньам в вічі товариству.
Регіт стих; усі похньупили очі в земльу; одна тільки Гальа гостро дивиласьа на всіх гультьајів — і червона краска грала на јіјі шчоках, тоді јак серце підкидалосьа в грудіх, а груди поривчато дихали. Разом і лиха ј хороша була вона в ту годину. Јак вовчицьа, оберегајучи дітеі, усьа најіжитьсьа, жде тільки одного замаху, шчо б разом кинутись на свого ворога: так вона — гордо ј призро дожидала шче хоч одного слова… Слова не було.
Чіпка помітив скриту бурьу, — похопивсьа промовить: — „Ходім, пани-братцьа, в світлицьу, — бо тут з бабами ніјакого пива не звариш… хај вони собі прьадуть.“
Јак ноги вломили братчики з хати, — мершчіј перејшли за Чіпкоју в світлицьу.
Мотрі зробилосьа так тьажко на душі, так гірко на серці, шчо вона аж не всиділа на гребені: встала, побраласьа на піч, льагла — та так і залиласьа сльозами.
А Гальа, оставшись одна, думала: „підожди ж! підуть твојі братчики… це вже не первина… постој же… прокльаті, каторжні!“ ј льутовала разом на Чіпку ј на јого товариство.
А в світлиці тим часом обходила рьадова, розвјазувала ј без того смілі јазики, дурманила безпутним житьтьам задурені голови, надавала силу ј без того дужіј волі; неслисьа сміхи, реготньа; кгвалт окривав хату ј несамовито вривавсьа в другу, де була Мотрьа з Галеју.
— А шчо, отамане? — обертајетьсьа Лушньа до Чіпки: — в јаку мутну воду закинемо сьу ніч свіј невід?
