виткнути з хати; мороз персьа в хату, — позамуровував шибки взорчатими виводами; а в димарі, јак голодниј звір, ревла та вила відьма-бурьа, кидајучи в вікна кімјами снігу — мов хто добивавсьа в хату знадвору. Гальа ј Мотрьа сиділи собі та мовчки прьали. У кожнојі чогось так тьажко було на серці, шчо вони аж попригиналисьа до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дививсьа в стельу, та слухав божевільні заводи бујного вітру. Свічка на треніжку не јасно горіла: знај, кгніт нагорьав-жужеливсьа, ј знај јого зривала або Мотрьа, або Гальа, кленучи вогонь, шчо так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — ј тоді в темрьаві проносивсьа жарт та сміх, не мов бојавсьа світу, — бо справді, коли знову засвічували світло, то — не мов воно замикало вуста јім — ні одне слово не зривалосьа з јазика, наче то не льуде сиділи, а јакісь тіні — глухі ј німі…
Коли це зразу — јак грім загуло коло хати, ј почало шчось стукати в вікно. Чіпка кинувсьа, скочив з лави, мов хто јого скинув з нејі, — та мершчіј на двір. Засов клацнув; почувсьа гомін, топіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушньу, Матньу, Пацьука, та шче чоловіка семи незнајомих льудеј. Були між ними москалі — ј Сидір там, а були ј прості.
— Господи! ледве вимовила стиха Мотрьа, та ј прикипіла до гребіньа.
— Здорові в хату! обізвавсьа де-хто.
— А ти, стара, вже одужала? — питаје Матньа Мотрі. — Оже јіј-богу, час тобі вже вмірати. Дивись: зуба в роті немаје, а ти шче ј досі живеш — марно тільки хліб переводиш!
— Відчепись від мене, лихиј чоловіче! Чого ти пријшов у чужу хату насміхатись з старојі льудини? — одказала Мотрьа.
— Не зајмај јіјі Јакиме, — обізвавсьа Пацьук: — бач, јак вона зуби вискарьа… покусаје шче!
