за кузнеју була. Там нас і поселено. Ото јак перевели нас, — трохи угамовались у горницьах… Нічого! Живемо ми собі в двох з матірју; до нас частенько ј стариј пан забігаје: матір жалује; мені гостиньці носить… Коли це, — кажуть, — панич женитьсьа. І оженивсьа. Узьав собі дочку вашого, — чорну-чорну, јак плашчувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, шчо аж через губу в рот загльадав, — з јазиком здоровкавсьа… Јак ото одруживсьа, — так і похмарило одразу всім. Не було того дньа, шчо б не чутно було плачу на стані!… Та ј старому панові, видно, не медьано стало: посивів стариј, з тіла спав, на виду подавсьа, почав перекидати лишньу… Бувало, встане, в ранці рано-рано, викраде таку годину, шчо шче син почиваје, — та до кльушника Јакима. А Јакимові наказано: јак тільки забачить, шчо пан повернув за кузньу, — шчо б зараз біг і казав јіј… То він було до Јакима: „Јакиме! голубе міј! Ја вже тобі стару жильетку віддам, — тільки мовчи, не кажи!“ — Јаким гльане на јого: стане јому жалко старого пана, шчо колись усім орудував, і самим Јакимом, а тепер — стојіть перед ним згорблениј, труситьсьа, та так жалібно просить…
— Ідіть, каже, тільки не барітьсьа, бо вже швидко молоді повстајуть… — Він тоді підтьупцем до нас: — „А де мати?“ питаје мене. — На вгороді, або де там, — одкажу.
— „Піди лиш, поклич“. — Та ј ткне мені копіјечку в руку. Ја, бувало, на одніј нозі поскачу. — Пријде мати; сьаде він проти нејі, дивитьсьа; згадаје давнье — та ј заплаче, жаліјучись на сина та на невістку. — „Благородне, кажуть званіје порочу… Дурні! Јаке там у біса званіје, коли мені жити не добре, — коли мені нема ні в чому волі?… Спершу, каже, ја хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести ј на вольу випустити за твоју службу… А тепер — не можна… невільно мені в тому… ні в чому не маје мені волі…“ — Та схилитьсьа на стіл головоју, та ј заплаче. Мати дивитьсьа на јого, та ј собі плаче. А ја, бувало, пришчурьусь собі в
