вони в миру жили… А то — шчо дньа гризньа, шчоденна лајка…
— Чи ја ж винна тому, Чіпко? Ја б сама рада, колиб вони помирилисьа, поједналисьа… Так же бач: ніј чого не вдіју! Така вже в обох натура: кожна кожні- не хоче ј на крихту вступити…
— Ој, ні… Ні, Гальу — не те… Ја бојусь, коли б ја не занапастив твого віку, — перескакујучи на друге, шепче Чіпка. — Ја б оддав половину житьтьа свого, аби ти була шчаслива… Так же, бач: не маје шчастьа, не маје добра! Јакесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воно вчепилосьа за мене, ніјак ја від јого ні одібјусьа, ні одгребусьа! Јак тој ирод, залізло в саму душу, — та ј душить, та ј вадить, та ј каламутить усім… Он — колишнье товариство (недавно бачив) веселе, шчасливе…
Гальа почула — звідки вітер віје, куди хилить… Вона бачила, шчо чим далі, то все Чіпка від нејі одходив та одходив… Вона бачила — серце јіјі правду, казало, — шчо не вдержати јіј уже Чіпки більа себе, шчо јому остогидло таке жатьтьа, — не вдовольньало јого… І вона тихо-тихо, потај од Чіпки, нишком плакала… То вона спускаласьа в своје недавнье шчастьа, роздивльалась на јого, перевертала, розгльадала — без того гарьачого пошибу перших льубошчів, котриј перше не давав јіј јасно гльанути на житьтьа јіх, — розбірала погльадом сторонньојі льудини. Післьа таких розгльадин, та рахуваньньа самојі з собоју, — вона перельакалась својіх думок… Вона справді не була шчасливоју, не принесла ј Чіпці шчастьа: вона не була матірју, — та чи ј буде!… І падајучи перед образом, молила Пречисту згльанутись на јіјі сльози…
А тим часом Чіпка робивсьа все смутнішчиј, злішчиј, нетерпиливішчиј…
— Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, — кликнув товаришів, погульав би з ними: може б, хоч трохи розігнав своју тугу, — раз сказала јому Гальа, бачивши, шчо не переливки.
