Мотрьа гльанула прьамо Чіпці в вічі, по виду в нејі пробігла нерадісна смужка.
— І на шчо воно тобі, сину, з панами водитись? — каже вона журливо. — Шче, не дај, боже, підведуть јак… Сами ж поховајутьсьа, а тобі — буде…
— Не біјтесь, мамо: не подамсьа! заспокојује јіјі Чіпка.
— Шче встрьанеш куди… своје таки Мотрьа.
— Нічого ви, мамо, јак ја бачу, не знајете, — одказује без гніву Чіпка. — На те јіх вольа… А може ја, мамо, льудім у пригоді стану… добро јаке зробльу…
— І-і, вже, снну! Ти — один, а јіх скільки…
— Один, та добриј, — оступиласьа за чоловіка Гальа і, всміхајучись, пішли обоје в хату.
Радів Чіпка, потај од матері, вдвох з жінкоју, шчо заробив льудську шану, повагу. Те, шчо місьаць назад тільки закльунулось у серці, тепер уже снувало перед јого очима, заволоділо јого думками. Лагодивсьа Чіпка громаді служити, — збіравсьа добро робити; грів у серці сам собі, нишком, потај уже ј жінки, голубку-надіју давнье забути ј слід јого загладити… А вијшло так, шчо — де знајшов шану, там згубив спокіј і… дольу!
Вибір јого в управу, зроблениј під гарьачиј час, без поради, без розмислу, — нікому не був милиј. Козацька старшина на Чіпку скоса дивиласьа. Писарьам та головам заздро було, јак таки москальчук, шче недавніј голодранець, волоцьуга, ледашчо, посівши за жінкоју багаство, вискочив у льуде, між пани, куди вони перлисьа з самого малку, шчо јім снилосьа ј ввижалосьа — та не сталосьа! Пани оханулисьа, — јак уже вибрали. Стали вони один одному жалітисьа, јакиј тепер вік настав, шчо свіј брат дворьанин братајетьсьа з „хамом“, та шче підводить до того ј других. Стали нарікати на Сајенка, шчо це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші по управі вважали такиј