сьа!… Або ти, Ступо?… Жінчинојі тіни бојітьсьа, до ладу не вміје слова вимовить, а теж — і собі між льуде… в гласні!!…
Ступа ј Свирбиніс мовчали. Потупивши в земльу очі, вони ј не згльанули на станового. Він кинув јіх, та до крепаків:
— А ви, недобитки?… Шче ј вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?… А тепер — думајете, шчо ј ви пани?!…
Стара виразка, роскорписана нечистими руками, зашчиміла в Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гостриј погльад, — то окидав він ним станового, то позирав на льудеј, шчо стојали мовчки, јак до землі прибиті.
— Чого вам до нас, добродіју, треба? — запитав Чіпка сердито ј зиркнув на Дмитренка. — Хіба ми до вас пријіхали?… Нас громада прислала… ми громаді служимо…
— Та ја про вас нічого ј не кажу, — спустивши в низ голос, заговорив становиј. Ви чоловік торговиј; всьуди бувајете; льудеј, світи бачили; де треба, до ладу ј своје слово скажете… Ја про вас не кажу! З вас гласниј, то таки гласниј… А то — шчо? — Дмитренко з огидливостьу гльанув на останніх гласних. — П-хуу!… Та тепер уже не переміниш… Гльадіть шче, — не повиберајте ј в управу својіх!… Чујете?
Гласні мовчали, мов не до них річ.
— Слухајте, почав становиј: дивітьсьа на мене… Јак крутну правого вуса, клади на право білет; а крутну лівого, — на ліво… Гльадіть мені!
Кажучи останнье слово, Дмитренко посваривсь пальцем, повернувсьа, грьукнув дверима перед самим носом у гласних, та ј скривсь в коридор.
— Бач, јакиј гостриј! — обізвавсьа Ступа. — Мов над дурниками… Ні стіј! А ми так, братцьа: він нам правого вуса, а ми — наліво… Нехај дудика ззість!
— Це напасть, та ј годі! каже јакијсь писарь. — Швидко нашому братові з ними нігде буде місцьа знајти…
